Подорож
1
високі схили
і довга дорога
стрімко спускаюсь
і захлинаюсь
від щастя
володіння цим містом.
сьогодні я цариця,
владарка цих вкритих
бруком довгих вулиць,
цього гамору,
цього шаленого дійства.
і ви всі мої піддані,
і ви схиляєте переді мною голови.
бордюри розступаються.
дзвін трамваїв -
то сурми мого проходу.
а я чекаю приходу володаря,
виглядаю його з найвищого пагорба.
місто любе, поверни мені моє кохання!

2
олі
занурюємося у спалахи вогнів,
наче в переходи метро.
блукаємо темними вулицями,
що загубили у собі таємницю.
чуєш, як шепочуть липи
біля палацу із блакитним стінами?
чуєш, як тужить саксофон
на платівці
мандрівного продавця музики?
бачиш, нам місяць під ноги
стелить доріжку до щастя?
бачиш, це місто вже сп"яніло
від шампанського з липового цвіту?
знаєш, подружко,
такі ночі повторюються нечасто.
віриш, подружко,
ця ніч нам дарована небом.
затям, золотце,
такого більше не буде.
до наступної подорожі.

3
хвилі огортають моє тіло.
несуть мене далеко
під мостами
під зорями
повз пароплави
крізь плавні
та місячні доріжки.
вода заколисує мене
нашіптує казку
яку я нікому не розкажу
бо мову води
знаємо лише ми двоє.

4
галасливе місто, що стоїть на сторожі,
наче воїн, закутий у плексигласові лати,
розчинило перед нами три брами:
у ліву зайдеш - на таксі поїдеш,
у центральну увійдеш - автобусом,
а у праву - пішки йтимеш.
обираю улюблену -
праву, найдивнішу з-поміж усіх.
ступаю на асфальт,
і ноги обпікає розпечений камінь.

воїне, охоронцю мрій моїх,
впусти до своїх володінь,
дозволь пройти садами твоїми,
пробігти повз твої собори,
змити бруд у твоїх фонтанах.
захисти мене від твоїх спокус,
навчи ховати наївність свою.
мовчиш, воїне?
ну то нехай. я ще прийду до тебе.
я ще танцюватиму від щастя
на твоїх величних майданах,
питиму вино серед твоїх садів,
ловитиму рибу у твоїх ріках.
мої очі служитимуть мені гачками,
а моє волосся стане сітями.
під вечір я сяду на твоїй центральній площі
і перебиратиму сіті -
з них сипатимуться спалахи сонця
захоплені погляди
уривки розмов
відгомін барабанів
чиїсь прохання
мої слова
і твої, воїне, тяжкі стогони.

обіцяний другий цикл :) без кату, бо так хочеться, сорі, якщо загромаджуватиме стрічку.

Настрій: melancholy

надто важко виходити зі стану депресії. виводити свою свідомість із затягнутого в"язким мороком прихистку, куди вона сховалася, аби вилікувати свій біль, свою неспроможність боротися далі.
надто важко вперше всміхнутися після того, як м"язи обличчя вже майже встигли забути, як воно розтуляти губи в посмішці. і крива подоба усмішки може налякати, може викликати жаль, може просто повернути до депресії.
надто важко робити перший крок назустріч людям, у яких розчарувалася, яких перестала любити і поважати.
але неймовірно легко дивитися вглиб себе й бачити свою слабкість, свій біль, свій страх, свою невпевненість, свою розгубленість і свою зневіру.

Фанатичне бажання пересічного українця, змученого роками тотального дефіциту часів сов”єцкого союзу, розбагатіти може завести в такі глибокі й недосліджені (або ж добре досліджені більш вдатними землянами) афери, що інколи просто жахаєшся.
Аби заробити копійку, щоб купити омріяну машину, дачу, квартиру, шубу дружині, він згоден на все. Роками платити гроші різним дядям-тьотям, що обіцяють безжурну старість на Багамах, і зовсім не задумуватися, коли ж почнуть приходити гроші. Ну, ось ще трохи, ще пару десятків років, і я зароблю першу тисячу на машину. Іще трохи, трохи. Досвід фінансових пірамід початку дев”яностих так нічому нас і не навчив, ми досі віримо ошуканцям. Віримо, переконуємо друзів в тому, що от саме воно, збагачення, швидко й без зайвих зусиль. Віримо, хоча де вони, ті, хто розбагатів? На Багамах. А то так далеко. І ми колись там будемо. Віримо знову й знову. Наївні чухраїнці.
Мені трохи пощастило, бо певний мінімум, як то квартира та прожитковий мінімум мені можуть забезпечити батьки. За це я їм безмежно вдячна. Але ж більшість моїх однолітків навіть мріяти не можуть про це. Так само як і їхні батьки. Бо капіталізм до нас іще не дійшов, а соціалізм канув безповоротно в Лету.
Я знаю, що гроші треба заробляти тяжкою працею, а легкі гроші бувають лише в кіно. Навіть на трасі Київ-Харків гроші – важкі, але, можливо, здаються комусь легкими.
Мені шкода моїх друзів, але з першого мільйона я обов”язково їм допоможу.

Настрій: optimistic

Мовчати про все, що турбує, гамувати думки, вірити в літо. Їсти цитрини, згадувати Різдво, всміхатися своєму відображенню. Лікувати своє серце цигарковим димом, мріяти про сміх. Чекати приходу чужинця, очікувати сходу сонця на заході, цілувати твої губи на фото.

Настрій: lonely

- Чому мені так боляче чути про якихось дівчат поруч із ним?
- Бо ти досі його кохаєш...
- Я йо-го ко-ха-ю. Я не просто його кохаю, я шаленію від нього. Розумієш? Ти розумієш, що я вмираю без його голосу в телефоні, без його слів. Продала б усе, що маю, аби знати що мене чекає... Аби знати, чи бути нам разом. Нам бути разом, - Еля різко зупинилася посеред кухні. Вперлася руками в стіл, нахилила голову і завмерла. На обличчі з"явився той вираз болю і відчаю, який завжди так лякав Ольгу.
- Не треба, Елю, чуєш, не треба себе так накручувати. Елю,прошу, пожалій себе... Ти ж знаєш, що це марно. Він або колись зізнається тобі, або ви так і залишитеся друзями.
- Та як ти не можеш зрозуміти?! Я не хочу нічого, тільки бути його дівчиною. Його! Чуєш?! Тільки його, знати, що я йому потрібна, а більшого мені не треба. Ні кар"єри, ні роботи, ні друзів. Тільки бути з ним, народити йому дитину, а краще двох, хлопчика і дівчинку. Розчинитися у своїй любові до нього.
- Елю, припини. Досить. Він не твій, і ніколи не був твоїм. Він живе своїм, і як знати, може, в тому житті тобі немає місця. У тебе викривлене сприйняття...ващих стосунків, ти чомусь впевнилася, що зможеш його звабити...
- Я ніколи так не кохала, ні кого так не хотіла, окрім нього, - Еля нервовим рухом відкинула пасмо волосся з лоба, а потім потяглася до пачки цигарок, клацнула запальничкою, випустила струмінь диму. - Я без нього помру, як Ізольда...

(далі буде)

Настрій: cold

Вчися, дівчинко, вчися. Вчися любити його. Любити його так пристрасно й ніжно, як ти любила вперше. Як ти любила того, першого, хто розбив тобі серце. Вчися склеювати своє серце зі шматків наново. Вчися цілувати його пошерхлі губи. Вчися. Але це тобі не допоможе. Бо він все одно втече від тебе. До мене, звісно, а до кого ж іще. І ти тут безсила. Знаєш чому? Бо ти любиш його. А я – ні. Я просто граюся в любов, як і в життя. А ти цього ніколи не навчишся. Ти навчишся тільки його вибачати та зализувати свої рани, нанесені його байдужістю.
І я тут не винна. І ти не винна. І він, зрештою, теж. Це просто життя. Воно теж грається з нами. І тут ніхто не в силах зарадити чи допомогти. Ти просто або навчишся його відпускати, або лікуватимеш своє серце сама. Або прийдеш до мене. Навіщо? Питати поради. Просити не забирати його в тебе. Смішна ти, дівчинко, я не забираю його. Він сам до мене приходить. Крадькома, вночі, сторожко наслухаючись до тиші мого під”їзду. А в мене він спить, спокійно дихаючи, поки я бережу його сон. Ти ж не вмієш берегти його сон та відганяти кошмари? А я вмію. Але не навчу тебе цього, бо тобі не дано оволодіти цією наукою – лікувати чоловічі серця.
Ти ніколи не дізнаєшся, що я можу йому дати, бо ти ніколи не була на моєму місці, та я б тобі й не радила, бо це дуже важко. Я не даю йому, в принципі, нічого такого, чого б ти не дала йому, але йому приємніше брати це з моїх рук, злизувати з моїх грудей глупої ночі, випивати з мого лона.
Мені він ніколи не бреше, на відміну від тебе. Навіщо мені брехати? Я не ревную його до тебе, не контролюю його дій та не дзвоню з дурними питаннями. Я взагалі йому не дзвоню, бо мені це непотрібно. Він сам просить про зустріч, коли втомлюється від тебе. Так, втомлюється. А ти думала, що своєю покорністю зможеш задовольнити його? Ні, бо він і сам не знає, чого від тебе хоче.
Він непостійний, і мені це подобається, а ти хотіла б знати, в якому ресторані ви святкуватимете своє срібне весілля. Не переймася, відсвяткуєте файно, і я першою привітаю вас із цією подією. Тоді ти будеш старою, маскуватимеш зморшки, лаятимеш своїх дітей, аби не клали лікті на стіл, та пліткуватимеш про те, яка ж вона, тобто я, нещасна, що так і не вийшла заміж. А навіщо? Для гри потрібне вільне поле. Навіщо мені чоловік, коли в мене може бути кілька чоловіків одночасно. І вони приходитимуть до мене, бо зі мною їм буде краще.
Я забираю в нього найбільшу ніжність, бо він приходить до мене по любов. А тобі залишаю роздратування та головний біль, адже до мене не можна приходити хворим чи злим. Прийшовши до мене, він одразу забуває про все, і пам”ятає лише про легкість. І не питай, чому, бо ти й так усе розумієш.
Хоча таки я заздрю тобі, дівчинко, бо ти бережеш свою наївність, бо ти не знаєш, що таке, коли до тебе йдуть просити любові. У тебе він ніколи не попросить любові, бо соромитеметься. А переді мною не можна соромитися. І я заздрю тобі дівчинко, що ти вмієш викликати в нього сором. Зі мною він не знає сорому, він забуває свою цнотливість, він забуває, що має вдавати. А я заздрю вашій грі у сором та зніченість. Я заздрю тобі. А ти задриш мені. Це невідворотно. Ми по різні боки барикад. Ми по різні боки, але обидві віримо в свою винятковість. В його житті. Хоча я знаю, що винятковості не існує. А ти про це не здогадуєшся.

Настрій: jealous

Люблю тебе,
цілую уві сні твої вуста,
перегортаю фотографії пам"яті,
які жовкнуть
щохвилини дужче,
відсилаю довгі
зізнання,
прохання,
прощальні листи
й короткі записки -
за моря,
за долини,
за ліси,
туди,
де твоя душа сумує і сміється.

Настрій: thankful

вихідні бувають рідко гарними. цього року були лише одного разу, коли я на день втекла в Київ. просто втекла, хоча скоріше поїхала у справах - суміщати приємне з корисним.
останні вихідні, великодні, були теж неймовірні, хоча й зовсім інші.
їх я провела з батьками. я так рідко з ними спілкуюся спокійно і без якихось недомовленостей, що часто просто не хочу виступати ініціатором спілкування, аби не засмучуватися.
але на цих вихідних у мами було день народження, тому я вирішила зробити їй приємне - повела її гуляти у ліс, на ставки, а потім у старі яблуневі сади, вірніше те, що від них залишилося після того, як їх майже всі вирубали...
мама була в захваті, навіть сама не розуміла, що її так захоплює...
а я насолоджувалася цим днем, проведеним із нею, бо хотіла бути маленькою дівчинкою, тримати маму за руку (взагалі,якась в мене дивна звичка - я люблю тримати людей за руки, дивно, що багато хто надає цьому жестові якогось особливого підтексту), всміхатися їй та говорити дурниці.
а в понеділок я намагался зібратися з думками та трохи попрацювати. нічого не планувала і ні на чию увагу не претендувала. але зателефонував батько, веселим голосом мовив: "привіт, класику української літератури! не хочеш зі мною прогулятися книжковими, може, я тобі якусь книгу подарую!" (знає,чим мене звабити - на обіцянку книжки я ведуся ще й як!), тож я полетіла на вулицю, ледве висушивши волосся.
і провела іще один фантастичний день. ми пішли пішки, як завжди, через Юрівку, на Артема,а потім на Жовтневу і фрунзе. в "Планеті" я надивилася собі "Декамерон" в українському перекладі за 5 гривень (нова книга, тільки що 1980х років випуску). І щаслива тягала її в своєму рюкзаку містом. Хоча більше я нічого собі не купила, бо не побачила нічого вартісного, але була неймовірна щаслива, що можу ні про що говорити з людиною, яка сформувала мене як особистість.
А потім ми купили атлас Полтави. І щасливі пішли додому обідати. Сиділи в кабінеті та роздивлялися атлас, мов малі діти шукали наші будинки, потім дачу, потім вгадували на фотографіях, де який будинок знаходиться. А мама з кухні кричала нам, що ми її ігноруємо, тому ми наввипередки побігли до неї, показувати нашу дачу, яка була якимось квадратиком на вулиці 2-ій Черепичній...
І я пошкодувала, що такі вихідні випадають дуже рідко, хоча запам"ятовуються надовго.

Настрій: content

перший день весни! сьогодні якось потепліло, певно, природа зрозуміла, що календарна весна почалася :)
пташки дзьобають скибку хліба, на вулицях цілуються закохані, життя прекрасне!

Я не люблю зрізані квіти, але дуже люблю хризантеми. В мене в саду росте чотири кущі хризантем, білих та червоних. А сьогодні я сиділа в парку, читала черговий твір, не свій, але все одно приємно, і поруч зі мною лежало три гарні хризантеми: дві білі й одна жовта. Не мої. Бо я жалію ці приречені на довгу й тяжку смерть квіти, тому ніколи б не купила. Навіщо? Аби щоранку дивитися на те, я дедалі дужче в"януть і сохнуть пелюстки? Ні, це надто жорстоко.
А потім ми говорили з нею про весілля, про любов, про справжнє кохання. Потім ми йшли осіннім містом. Завертали до крамничок та галерей, не маючи в кишенях грошей, хіба що на чашку кави в улюбленій кав"ярні. Просто йшли та дивилися, що сонце майже сховалося, що хризантеми схиляли свої голівки.
Про що вона думала? Не знаю, бо ніколи не вміла читати чужих думок, а надто її. Ми просто йшли й розуміли, що зараз нам добре, нам хочеться бути разом. От і все. Вона рятувала мене від суму.

Власне, життя прекрасне! Я дійшла до цього геніального висновку на двадцятому році мого довбаного життя, слухаючи «El orejo de Van Gоgh”. Хі, я ще сотню разів зміню свою думку на протилежну, поширю ці діаметральні думки часто не дуже цензурно. Але менше з тим. Мені зараз класно.
Життя прекрасне, коли відчуваєш, що почався новий етап, що закінчився якийсь період. У тому, що закінчилося, залишилося багато доброго і трохи поганого, у тому, що буде, співвідношення, певно, не зміниться.
Життя прекрасне, бо все гаразд. Бо я побачила, куди можна зайти, якщо бездумно розпоряджатися цими дорогоцінними годинами перебування на Землі. Бо я не хочу іти в тому напрямку. Я люблю себе в цьому стані.

Він
У мене живе квітка. Вона гарна. Завжди всміхається. Квітка стоїть на столі у високій кришталевій вазі. Її довга ніжка ніби ще видовжується, коли дивитися на неї крізь воду та кришталь.
Я знімаю з неї одяг. Розпускаю коси. Вони падають важкими хвилями їй на груди, на спину, вкривають плечі. Моїй квітці не холодно, але вона поводить плечима, ніби хоче відчути до них чийсь доторк. Але її шкіри торкається лише волосся.
Я її люблю. Малюю її у сні: сірими тінями на стіні. Малюю наживо: кольорами фарби на холсті. Я малюю її, шепочучи слова. Малюю навіть тоді, коли її немає.
Без неї б я був іншим. Без мене вона б померла. Я щоранку міняю їй воду. Вона щовечора напуває мою кімнату своїм диханням. Вдень ми сумуємо, бо далеко один від одного. Вночі нам добре, бо уві сні можемо чути, як наше дихання сплітається і витинає візерунки на стелі.

Вона
У мене є він. Без нього мені було погано. А після нашої зустірчі я знову вигадала привід, щоб жити. У мене нічого немає, окрім нього. Все, чим я володію, належить йому: наші зустрічі, наші прогулянки, наші листи, наше майбутнє.
Хоча ні, майбутнього в нас немає. Бо попереду нас чекає темрява. В нас є наші ночі, наші дні, наше небо і наша річка.
Ми разом. Так рідко й так мало. Поки разом, здається, що в нас багато часу, а після розлуки я розумію, що ми були поруч лише кілька годин. Тоді я рахую, скільки хвилин ми були разом, так легше, здається, що часу стало більше.

Він
Вона смішна. Вона наївна. Вона маленька. Але вона дуже сильна. Вона змушує мене тікати від неї, бо поруч із нею мені часом важко бути сильним. Та й на мене чекає квітка.

Вона
Мені хочеться стати поруч із ним слабкою й ніжною. Мені хочеться, щоб він захищав мене й відчував мою потребу в ньому. Але я не можу, бо знаю, що в нього є квітка, заради якої він неодмінно покине мене. Тому я стаю сильною, я ховаю свій страх, щоб він бува не подумав, що я маю в ньому потребу.



Він
Важко говорити їй, що мені погано, бо не хочу бути слабшим, ніж я є. Але хочу, щоб вона знала мене, щоб ми могли рятувати один одного. Та коли бачу її очі, то говорю те, що вона хоче чути. Краще я розкажу своїй квітці про той біль, який мене сповнює. А їй просто всміхнуся.

Вона
Я хочу знати про нього все. Хочу, аби він розказав мені про свою квітку. Яка вона? Гарна? Вродлива? Про що він їй розповідає на ніч? Як вітається до неї зранку?

Він
Моя квітка слухає мої розповіді й вдячно схиляє свою голівку. Вона слухає про неї, про мій біль, про мій день, про мою роботу, про моїх дівчат, про зелений чай, про поле соняшників…

Вона
Поки його не було, точніше не було в моєму житті, то думалося, ніби все оточено сірим муром. Все вкрито пилом: дерева, трава під вікном на газоні, підвіконня, на яке сідаю, коли зранку п”ю чай, сходи, якими спускаюся й піднімаюся…
А потім, з його появою у моєму житті, я стала звертати увагу на кольори. Він-бо був художником, а мені хотілося дивитися, або хоч спробувати дивитися на все, що мене оточує його очима.

Він
(Мовчить)

Вона
(Згадує щось, намагається почути його голос)

Він
Мені дуже сподобався її голос. Якось я зателефонував їй, і почув, вперше почув, як вона говорить. Голос був сильний, але, водночас, м”який. Здавалося, ніби ще мить – і вона засміється. В її голосі вчувалася вічна посмішка.

Вона
Він дуже мені потрібен, хоча якось я жила до нашої зустірічі, але після його появи в моєму життєвому просторі, мені стало його бракувати. Коли він тижнями не озивається, я починаю марніти й в”янути, певно, як його квітка, коли він забуде поміняти їй воду. Якщо ж я отримую якусь згадку про нього, то ніби злітаю. Я починаю знову всміхатися без причини. Тоді я стаю така ж щаслива, коли вперше почула його голос.

Він
Моя квітка почала ревнувати мене до неї. Вона почала частіше схиляти голівку, зачувши згадку про цю дивакувату дівчинку, жінку, усмішку, голос…
Моя квітка зрозуміла, що тепер не тільки вона мене любить. У цьому світі з”явилися іще одна істота, яка покохала мене. Квітці не поясниш, що я любитиму її, незважаючи на те, чи кохатиме мене ще хтось, чи ні.

День минув. Шалений, музичний п"янкий. З шелестом листя та музикою міста. Пивом на ХАТОБі та цигарками.
День минув. Швидко, весело, непомітно. Запам"яталося сонце, карибський бриз, книжкові ряди.
Життя прекрасне. Життя коротке й багате на ніжність. Пити донесхочу п"янке вино, настояне на криках дітей. Палити Житан, згадуючи Ані Жирардо. Пити каву, згадуючи Жюльєт Бінош. Пити пиво, згадуючи Жадана. Істи тістечко, згадуючи Патріка Модьяно.
Море вражень. Приємних, шалених, сумних. Море дружби, цілковитого розуміння та взаємоповаги. Легкий шок від своїх можливостей та величезна вдячність тим, хто наповнив ций день щастям.
Шалений драйв. Драйв навіть тоді, коли повний спокій. Відпочинок від свого світу в чужому. Цілюще роздвоєння особистості та цілковите забуття.

Настрій: stressed

день минув. теплий, весняний, лагідний. хоча метео-оракули пророкували дощ усією територією України.
день минув. швидкий, шалений, неймовірний. було море сміху, купа нових вражень, години довгих прогулянок.
місто віддаляється. швидко, невідворотно, закономірно. у ньому я залишила частинку себе, щоб повернутися туди іще не одноразово.
життя триває. життя прекрасне - девіз сьогоднішнього дня. життя дарує нові враження, дарує нові почуття.
місто божевільне. місто провокує, місто зваблює, місто інтригує, місто тримає у лабетах. рок-н-рольне місто з ароматами кави, необлаштованими зупинками та довгими вулицями.
світає. за вікном плине одноманітний пейзаж із високих кущів бізку, що вже вкрився бурими плямами суцвіть квітів. поїзд погойдується на рейках та намагається заколисати мене. закрутити у вирі згадок, напівсну.
я живу. я живу, щоб іще повернутися у це місто. я живу, щоб відкрити для себе нові міста. я живу, щоб дізнатися, що на мене чекає за мить. щоб всміхнутися незнайомцю, що вигулькне мене з-за рогу назустріч.
довго чекала якогось емоційного сплеску. він навалився на мене неочікувано, ніби хотів захопити зненацька. може, йому це вдалося?

Настрій: calm

сьогодні гарна ніч. травнева, тиха, місячна. прохолодна, п"янка, ніжна.
але мені сьогодні шалено боляче. причина болю - людина, яка сидить поряд. вона, ця людина, не знає (й сподіваюся не дізнається), що завдала мені болю. адже те, що вона дізнається - нічого загалом не змінити.
краще я просто всміхатимусь їй, вдаючи, ніби все гаразд.
біль. я до нього звикла. зрозуміла, що з ним можна жити. жити й радіти тому, що досі живеш.
я радію з того, що моя спроба суїциду так і залишилася невдалою. все ж та дитяча формула, що жити варто для того, аби побачити, яку серію покаже наступний день, спрацьовує і зараз.
вдавати й грати різні ролі - це те, що мені залишається зараз. мовчати про те, що турбує. говорити те, чого чекають від мене. всміхатися, щоб приховати розгубленість. дивитися широкорозплющеними очима, щоб побачити звідки надійде сум. більшість людей живе саме так. хтось усвідомив це, а хтось вперто не хоче помічати.
я не належу до жодної категорії, бо долучаюся до певного табору залежно від ситуації. я боюся обирати, боютися робити остаточні висновки. я боюся, вирішивши щось, зазнати поразки. я боюся. у мене багато спільників, багато однодумців. та всі вони розкидані світом. вони не знаю один одного, не знають мене. я знаю їх й мені цього досить.
мені боялче й страшно, що я нічого не можу вдіяти із собою. ось вже більше року я шукаю вихід з чергового глухого кута. цей глухий кут - кохання без відповіді. так, бо глухий кут, який зветься кохання, що викликає відразу, я подолала, наче рівень у комп"ютерній грі. а в глухий кут - я нікого не люблю (навіть себе)іще не потрапляла. є, куди йти.
головне у моїй ситуації: я знаю ту, яка важить для нього більше за мене. я знаю, що він кохає її, а я для нього просто звичайна людина, з якою інколи можна про щось поговорити. я боролася за нього весь цей час. вірила, що зможу переломити ситуацію, змушу поглянути на себе іншими очима. марно. все виявилося марно. я бачила їхній гіперпристрасний поцілунок. після нього я складаю зброю та віддаю прапори. я капітулюю, бо я програла битву за нього.
ніч гарна. вона дозволяє осмислити те, що завдало болю. після того, як ніч продумаєш над певною проблемою, вона на ранок вже не здається такою страшною.
я вдячна цій ночі за те, що я побачила. за те, що можу подумати. за те, що можу провести цю ніч поряд із ним.

Настрій: crappy

один мій канадський знайомий колись дорікнув, що більшість письменників пише твори саме про себе. так, він мав рацію. просто про себе відомо багато, а про інших людей - мало. крім того відображати світ крізь призму свого бачення якось легше, ніж вигадувати героя. невідомого, куди того, нами ж народженого, героя поведе-понесе.
з собою ж все зрозуміло. я - це я. із своїми проблемами, радощами, дурнуватим сміхом та неправильним прикусом. про себе важко говорити правду, але коли говориш цю правду раз, двічі, то вже якось звикаєш до такого ексгібіціонізму й інколи навіть хочеться поділитися з кимось своїми дусками.
мені пощастило: в мене є талант писати. зліпляти слова у довгі й не дуже речення, будувати розумні фрази, вплітати вчасно згадані цікавинки. тому я й взялася писати. а іще... це своєрідна сповідь. сповідь перед читачами (можливими) та перед світом. бога не існує, психоаналітики дорого беруть, а такий щоденник допомагає виговоритися й залишитися невідомою.
не можу сказати, що я багато читаю, але думаю достатньо, щоб назвати з десяток авторів, у яких поцупила ту чи іншу ідею стосовно цього інтерактивного твору. я чітко усвідомлюю, що подібне писали й до мене. та що ж робити, якщо я народилася так пізно, що мене вже хтось встиг випередити? тільки писати. а там... хай буде, що буде.

Настрій: thoughtful